Луганський щоденник. Діти та батьки

Знаєте, хто вважається зараз найблагополучнішим у «республіці»? Дорослі діти, що виїхали, діти, батьки яких залишилися тут. Так от просто. Без нюансів та уточнень. Не ті, хто працює в міністерствах, не ті, хто має свій бізнес, а хто мав мужність виїхати звідси. Навіть якщо ті, які кудись виїхали, не досягли нічого, ніким не стали і живуть «на оренді». У багатогодинних чергах під банками, по телефону та з подружками при очних зустрічах мусується саме тема успіху дітей, що виїхали.

Під успіхом мається на увазі буквально все – робота на стрічці з виробництва сухариків, відсутність роботи та тимчасові труднощі. Але десь там, за лінією обрію, завжди краще, ніж тут. Є ілюзія того, що робота з'явиться, головне вже зроблено – була сміливість поїхати звідси.

Необхідність від'їзду пояснюється крайніми обставинами – зять не хотів служити, а дружина поїхала за ним. І там є перспективи, їм подобається. Причому добре буквально скрізь, де нас немає: Росія, Україна, Туреччина...

Звісно, найкраще бути за кордоном. У захоплених очах подружок читається не прикрита заздрість. Про життя «не тут» складають легенди: подорожі, іпотеки, нова школа для онука, спорт. На тлі таких історій життя тут здається тьмяним і безперспективним.

До цього додається тема поїздок до дітей. Якщо це Росія – передачі їм грошей на допомогу. Якщо Україна – труднощі дороги туди чи спільні поїздки для зустрічі, наприклад, до Туреччини. ЄС – це взагалі похвальба та казка.

Тема тривалих переговорів із дітьми – як новий вид ліків. Годинами обговорювати, як онук зробив перший крок, як зять поміняв роботу, яка дочка розумниця... А потім переказувати це годинами подружкам – дослівно, але додаючи свої відтінки та висновки. Чи то вікова наївність, чи віра в краще життя, яке не бачиш сам і відповідно не зможеш перевірити.

Загалом, тема дітей, що виїхали, схожа на жуйку. І починає здаватися, що добре скрізь, де закінчується «республіка». Син подруги в Україні змінив машину, працює та не підлягає мобілізації. Як так? І крім роботи, він ще чудово готує, про що весь час шле їй фотографії. Він їй, а вона нам. Як Станіславський колись, хочеться крикнути: "Не вірю!". Але фото промовисті. Він на кухні з пирогами, він біля нової машини, він із новою подружкою. І все це із України. Де війна? Напевно, у якомусь іншому житті.

Приятель із глибинки «республіки» переїхав до Москви. І теж щасливий, що найдивовижніше. Коли не щасливий, не пише. Пише саме, коли все у нього чудово і ладиться. Через що складається враження: його життя, як райський сад.

І таких от історій сотні довкола. Варто тільки трохи торкнутися, і цих оповідань на годину-другу. Про дочку, про сина, про дітей, про онуків. І ніхто, ніхто сюди повертатися не хоче ні за які пряники, навіть до свого житла і до батьків, що старіють.

Але якось не лягають на ці історії про щастя інші розповіді – про те, як тут не просто їхнім батькам. Про те, що картки з українською пенсією віддали дітям на допомогу, про те, що батьки старішають та гостро потребують підтримки.

Найяскравіша ілюстрація останнього року – самогубство жінки на нашій вулиці. Повісилася. Спочатку помер її чоловік, вона доглядала його, боролася. Він помер, і вона здалася. Ми бачили: щось не так, але справа кожного – сторона. А потім її знайшли. І приїхала із Москви її дочка. І найдивовижніше, доньці виявилося нічого не потрібно: ні будинок, ні речі. Хоча будинок був – повна чаша. Поховала матір, і попросила сусідів наглядати. Для неї все тут – зайвий тягар. Вступати у спадок, продавати. Має вже інше життя.

А часто буває інакше. Діти ніби поїхали за ідеєю, через те, що не могли бути тут, через те, що це був єдиний варіант, як їм здавалося, а люди похилого віку, як Хатіко, залишилися на них чекати. Старіють, трухлявіють. Потім з'ясовується, що у матері немає води в будинку, навіть помитися нема чим, а батько вже не може сам себе обслуговувати.

І виглядають ці захоплені люди похилого віку, як сліпі кошенята. Сліпі та щасливі в ілюзії щастя своїх дітей. Тішаться, але ноги у них не йдуть і банально поховати нема кому. А ви спробуйте, дістаньтеся зараз до Луганська з Києва чи зі Швейцарії? І потім ще з'ясовується, що і з грошима не так все весело у дітей, і їздити їм зараз не з руки. І з цим хиткім старим щастям їхні батьки, як канатоходець під куполом. Десь там діти, в «республіці» їхня покинута нерухомість, а вони по центру – балансують. І раптом щось трапилось, то починається: приїжджай, провідай, купи, відвези, виручай. Так і хочеться сказати: ми нудно живемо, ми не їхали, нам і похвалитися нічим. Будинок, робота. Життя у натяжку. Але саме ми опиняємося найближче до них, кинутих вами…

А потім друзі скаржаться – ми навіть на похорон не потрапили до батьків. Не змогли приїхати. Нарікають, що життя важке, що не могли інакше. А їхні батьки, як той Хатіко, охороняли порожні квартири. До останнього бігали перевіряти крани та батареї. Із пенсії платили і за свою квартиру, і за нерухомість дітей. Жили для дітей. І були щасливі. Не зрозуміло тільки, чи було це щастя щирим, чи тільки пилом у вічі, для подружок.

Статті

Країна
22.11.2024
14:00

Українська металургія: вгору чи вниз?

При погіршенні ситуації на Донеччині через втрату джерел постачання коксівного вугілля виплавка сталі може скоротитися до 3-4 млн т. Мова про Покровськ.
Світ
21.11.2024
19:00

Політолог Костянтин Матвієнко: У РФ немає стратегічного запасу, щоб довго продовжувати війну. Вони викладають останні козирі

Ближче до ядерної війни ми не стали, це абсолютно однозначно. Я впевнений, що РФ не наважиться на ядерну ескалацію, що б ми не робили з далекобійними ракетами США та інших країн.
Країна
21.11.2024
18:00

«Рубіж» чи останній рубіж?

«Рубіж» - це справді межа можливостей Москви у конвенційній зброї. Тому йому краще щоб усі думали, що в РФ є така зброя і боялися, ніж знали це напевно. Тим більше, що кількість "Рубежів" може бути суто демонстраційною.
Всі статті